— Припиніть словоблуддя, не треба, — Градов усе ж потягнувся по цигарку, підсунув важку попільницю, закурив. — Хай би там як ви це сприйняли, ваш чоловік загинув дуже вчасно.
— Що? — Анна не могла далі сидіти, рвучко піднялася. — Що ви сказали?
— Саме те, добродійко, що ви зволили почути, — його цигарка виявилася пахкою, москвич бавив себе дорогим тютюном. — На Івана Вольського віднедавна почали надходити сигнали. Як ви розумієте, не до нас у Москву, відразу в столицю. І не в кримінальну поліцію, в Охоронне відділення. Які розмови велися у вас удома? — Градов зиркнув на Анну знизу вгору.
— Звичайні…
Почуте збентежило, вибило з колії. Анна чекала неприємностей звідки завгодно. Розуміла, що найближчим часом легко не буде. Проте біда прийшла, звідки не чекала. Менше за все їй хотілося мати справу з жандармами й політичним розшуком.
— Отож. Звичайні — для тих, хто поширює що далі, то менше приховані сепаратистські настрої. Стоїть на позиціях мазепинства. Ставить під сумнів владу государя імператора як єдино законну й прийнятну для малоросійських губерній. Які там журнали почитував ваш чоловік? Кому з колег їх давав? З ким вів бесіди антидержавного змісту? Ви ж поділяєте його думки, у вас все на лиці написано.
— Добре, коли хтось уміє читати по лицях, — більше Анна не знайшла що відповісти.
— Вольському шукали заміну. Особа з такими поглядами не повинна обіймати високі посади, і взагалі — служити в поліції. Вашому Харитонову дали по шапці за короткозорість. Подумаєш, розкрив гучні справи… Слідчий повинен розплутувати справи, ловити злочинців, це не подвиг. Перш ніж просувати когось на вищу посаду, завжди треба зважати на благонадійність. А вже потім — на послужний список, — Градов знову затягнувся, збив попіл. — І хай вам буде відомо, добродійко, неблагонадійність, неналежна благонадійність, перекреслює всі досягнення по службі. Розкрию вам ще один секрет. Власне, тут уже нема жодних секретів, бо нема й вашого чоловіка. Хочете вдарити? — показав на мимоволі стиснутий Анною кулачок. — Валяйте, якщо легше стане. Тільки один раз, більше не потерплю. Мене принизили значно сильніше, це про переведення сюди, у вашу діру. Але ж так, виявляється, значно простіше. Хто винен, що в Києві нема належних кадрів? Роздумали битися?