На дні

У його душі ще темніше, ніж у казні

Виджу, а не пізнаю, чую, а не розумію, жию, а сам о тім не знаю, – і так навіки, назавсігди!

Бо в його серці під грубою льодовою кригою тліє ще й досі невигасла іскра любові

Якби-то бідному не все вітер у очі віяв, то би… може, бідний і бідним не був!

віковічна гадь людського роду – неволя!

«Та що? Він чоловік добрий, щирий, він не приб'є її думки, не приглушить її серця, вона щаслива з ним, полюбила його… Але я!.. Що я без неї? Адже вона була моєю душею, моєю силою, моєю надією, – а що ж я тепер без душі, без сили, без надії?.. Труп! Ходячий до часу труп! Все, що я найдужче любив на світі, стало моїм горем. Якби я не був так усею душею полюбив єї, я був би тепер міг ще полюбити другу, найти втрачене щастя! Якби я не був так усею істотою полюбив свободи, не був би я тепер терпів неволі, або й неволя не була б мені такою ненависною, такою болючою!..».

Се були блаженні хвилі для. Андрій і Гані, коли людина з людиною сходиться любимими думками, подає дружньо руку на полі найсвятішіх переконань!

То недобре, як хто завчасу так змудріє, недовго такому й жити на світі.

жид з безмірно сухим та нужденним лицем, сухими, мов граблі, руками і з космами сивого волосся на бороді. Його голова, коротко обстрижена, спочивала, важко звішена, на мокрій плиті, а на довгій тонкій шиї по‍

От гарна би річ була вести такий дневник, де би втягано завсіди кождий об'яв чуття, кожде вражіння, і то день за днем, довший час! Цікава би вийшла статистика духового життя! Пізнали б ми, якими-то вражіннями, якими чуттями найбільше жиє чоловік, яке-то буденне життя тої "божої іскри", котра в рідких, виїмкових хвилях так високо зноситься!