Леонід Ушкалов

«Далеко свині до коня».

А ще можна бути щасливим, заплющивши очі, щоби гойдатися на хвилях музики.

Андрій Товкачевський у 1913 році писав: природа створила Сковороду, мабуть, лише задля того, щоби пересвідчитись у власній здатності «творити не лише нікчемних фіглярів, а й богів».

ДЛЯ КОГО ПИСАЛИ НАШІ КЛАСИКИ?

Українська література та її читач

Щойно відгриміла Друга світова війна. На руїнах Європи Улас Самчук мріяв про «велику українську літературу». «Для кого перелицьовував свою «Енеїду» Котляревський? — питав він сам себе. — Хто читав Куліша? Кому кидав свої огненні слова Шевченко? І Панас Мирний, і Грінченко, і навіть пізніше Леся Українка, Коцюбинський, навіть Франко і Стефаник…» Справді: для кого писали українські класики? Відповідь Самчука проста: «Ті люди писали самі собі, самі собі читали…» Самі собі? Не думаю. От хоч би та-таки «Енеїда». У неї було багато читачів. І козаки Задунайської Січі, й численні літератори — від Гоголя до Шафарика, — і такі пишні вельможі, як Віктор Кочубей, Микола Рєпнін чи Дмитро Трощинський, який саме і був ініціатором її видання. «Енеїду» читали навіть короновані особи: майбутній російський імператор Микола Павлович придбав для власної бібліотеки аж два примірники цієї «ірої-комічної поеми», та й імператор французів Наполеон Бонапарт, подейкують, возив її зі собою.

Словом, література без читача не існує. Я би навіть сказав, що історія літератури — це історія її читача. От тільки ледве чи ми знаємо цю історію як слід.

в 1925 році Україна за загальною кількістю видань посідала сьоме місце у світі — відразу після Німеччини, Франції, Великобританії, США, Італії та Польщі… Інститут книгознавства ліквідували 1934 року. Відтоді український читач знову стає «великим незнайомцем», а рейтинги книжок знову починають укладати «на око».

І річ тут не просто в цікавості, — якби ми знали історію нашої літератури як історію її читача, ми би куди краще розуміли морфологію своєї сьогоднішньої пам’яті, а ще — залежність нашої системи координат від сили-силенної всіляких обставин.

селяни на дух не сприймали «Енеїди» Котляревського: вони «її просто не розуміли, а грубі, карикатурні, а часом і сороміцькі вислови в ній відпихали від себе читача-селянина».

селянський читач хоче знайти в книзі щось гарне, краще, ніж бачить коло себе: лайки, — каже він, — й без того багато чуєш, — нащо ж її ще й у книзі читати?» Та навіть у Шевченка простий читач сприймав далеко не все. Приміром, любовні сцени в «Гайдамаках» змушували молодь червоніти, а у старших викликали осуд.

Я вже встиг так занудьгувати за Харковом, що мені й вночі сниться, ніби я по Сумській ходжу.