Анатолій Дімаров

Почекай, Володю, почекай, — вирішив втрутитися Гінзбург. — То це що ж виходить: відмовитися від усіх народних пісень тому, що їх співали наші класові вороги? Так тоді давай і від повітря заодно відмовимось, бо ним же теж вороги наші дихали. Та й досі дишуть! Й од сонця, бо воно ворогам нашим світить!

А лишиться зерно, невмируще, як життя, перед яким навіть час відступає безсило. Він стирає з лиця землі держави й міста, а зерно колоситься. Руйнує палаци і храми, а зерно колоситься. Розсипає у прах піраміди, валить колони, а зерно колоситься. І минають століття, і зникають народи, тільки зерно не піддається нічому. І по-справжньому святі оті руки, які засівають ним землю, — вони творять безсмертя!

Дід сидів на лаві — умитий, розчесаний, у свіжій татовій сорочці, урочистий, як Бог.

, йде вже дим, іде! — регочуть аж падають хлопці. Та й де ж тут не падати, коли клятий Федько дістав свого цвіркуна та й кропить довірливого крамаренка зверху донизу!

етяна русалкує над братом,

І пішла схлескуватись гаряча українська

кров з не менш гарячою польською

сльози, які забуваються. Є сльози, які прощаються. Але оці

свої сльози не зможе Таня ані простити, ані забути.

Російський народ вихований в дусі царизму, він не може жити без пастиря.